Книга пам'яті. Спогади ветеранів про війну
Осетрова Євгенія Максимівна
Я народилася 22 березня 1928 року в селі Великий Бурлук Харківської області. У нас була велика родина: мама з татом та четверо дітей. Батько працював у парткомі, мати займалася господарством. У цілому, жили досить непогано. Одного вечора батько повернувся з роботи надто засмучений. Мати почала питати в нього, що сталося. Тато відповів: "На днях війна почнеться". Так і сталося. Почався жахливий період життя. Усі дорослі, які могли тримати зброю в руках, пішли на фронт. У селі був магазин, його розбомбили. І люди почали по домівках розбирати все, що було можливо. Коли я туди прибігла (у свої 13 років), то побачила в залишках тільки сіль і мотузки. Набравши солі повну торбу і взявши мотузки, я пішла додому. Серед своїх братів і сестер я була найстарша. Мого батька поставили головою колгоспу. Всіх коней забрали для фронту - ми працювали на полі за допомогою корів. Усі, хто залишився в селі, працювали на полі постійно, змінюючи один одного. Робили все, щоб допомогти фронту, поки це було можливо. Під час війни мати народила п'яту дитину. Забрали батька на фронт. Я й досі пам'ятаю, як прийшла похоронка, в якій зазначалось, що батько загинув у бою під Сталінградом. Де війна, там і голод. Наша мати, випровадивши чоловіка на війну, залишилася з п'ятьма дітьми. Змушена була самостійно здобувати їжу. Щось просила (долаючи відчуття приниження), а щось змушена була міняти зі своїх речей. До речі, нас надзвичайно врятувала ота сама сіль, яку я принесла з магазина на початку війни! Деякі люди самі приходили, приносили щось із харчів і просили дати їм солі. Уявіть, якою героїнею я себе відчувала в той момент! А особливо ми з братами і сестрами любили, коли мама з подругами ходили селом, співаючи колядки або щедрівки! Принесе додому трошки наколядованих чи нащедрованих "скарбів", і тоді в нас справжнє свято! Ми з односельцями навчилися приблизно визначати місце, куди кине бомбу залітаючий літак. Нашим завданням було встигнути вскочити до льоху. Одного разу бомба вцілила у нашу хату. Стало ніде жити. Довелося шукати іншу хату (додачею до неї стала наша стара корова) в сусідньому селі. Так ми знову були з дахом над головою!
Ніколаєв Віктор Миколайович
До Червоної Армії я був направлений наприкінці 1943 року після звільнення Харкова. На фронт потрапив на початку жовтня того ж року, до 250-го окремого інженерно-саперного батальйону. Бойове хрещення прийняв на Дніпрі. Від Дніпра ми в складі 53-ї армії генерала Манагірова просувалися по території Кіровоградської області. Новий 1944-й рік зустріли біля залізничної станції Знаменка. Німці намагалися контратакувати. Ми встановлювали мінні поля, а над нашими головами свистіли снаряди. Навесні і влітку 1944 року брав участь у Корсунь-Шевченківській битві. Угруповання противника було повністю розбите, було вбито та поранено більш ніж 58 тисяч німців, 18 тисяч було полонених. В історію Великої Вітчизняної війни Корсунь-Шевченківська битва увійшла під назвою «Корсунь-Шевченківське побоїще». 26 березня 1944 року наша 53 армія вийшла до річки Прут (на державний кордон СРСР). Це було знаменною подією для всієї країни. У травні 1944 року, коли ми були в Молдавії, у військових діях на 2-му Українському фронті настала тимчасова тиша. Я був направлений до полкової школи, після якої отримав звання сержанта та повернувся до рідного батальйону помічником командира саперного взводу. За активну участь у виконанні бойових завдань у період Вісло-Одерської операції я був нагороджений Орденом Червоної Зірки, як і багато солдатів, сержантів та офіцерів. Наприкінці війни, коли ми вступили до Германії, Радянська Армія мала значні переваги над супротивником за кількістю танків, авіації та артилерії. Це було результатом відданої роботи нашого тилу. 6 травня 1945 року, коли пав Берлін, наша 52-а армія та 250-й Ченстоховський ордена Червоної Зірки інженерно-саперний батальйон брав участь в останній великій операції наступу Червоної Армії – Празькій. 9 травня 1945 року Прага була звільнена, а вночі з 8 на 9 травня під Берліном було підписано акт про капітуляцію Німеччини.
Штомпель Борис Васильович
Свято випуску зі школи закінчилося приблизно о четвертій ранку, а за дві години після цього, повернувшись додому, я вперше почув від коменданта нашого будинку про початок війни. О дев’ятій ранку я прибув до райкома комсомолу. На фронт мене не відпустили: не вистачало декількох місяців до 18 років. Але я не втрачав надії – подав документи до київського льотного училища, щоб стати льотчиком-винищувачем. Довчитися не довелось через скрутний стан фронту під Москвою. Курсантів перевели до Іркутська, в авіаційно-технічне училище, яке готувало механіків з обслуговування бойової техніки. Після училища я був направлений спочатку на Карельський фронт, а потім під Єльню, де обслуговував бомбардувальники. Аеродромний обслуговуючий персонал із нетерпінням чекав на літаки, які мають повернутися із бою. У мого льотчика був перший виліт, так би мовити, бойове хрещення, і я буквально молився, щоб він повернувся. І як же мені було гірко від того, що саме мій літак не повернувся! Але після цього прийшла і радісна звістка: закінчилося пальне, і пілот був змушений приземлитися на території сусіднього полку. Там його швиденько заправили, і за 40 хвилин він повернувся. За весь час війни я обслужив 116 бойових та 300 учбових польотів. Після закінчення війни служив ще три роки у Прибалтиці. Демобілізувався гвардії старшиною запасу з орденом Вітчизняної війни та медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга» та «Взяття Молодечно». У мирні дні отримав орден «За мужність».
Рябчевська Галина Миколаївна
22 червня 1941 року звістка про напад фашистських загарбників на нашу країну вразило всіх жителів Радянського Союзу, і серед них – комсомолку-активістку Галю Рябчевську, яка працювала в піонерському таборі старшою вожатою. Вона була веселою, милою та привітною дівчиною. У неї було закохано багато хлопців-ровесників. Відразу ж, після оголошення війни, пішли на фронт усі, хто міг тримати зброю. Повернувшись додому з піонерського табору, Галя не застала в місті своїх друзів, і серед них свого коханого Сергія Болдирєва. Він, як і багато інших, пішов на фронт добровольцем. Голод і холод огорнули країну. Боляче було слухати повідомлення Інформбюро про відступ наших військ, і всі, як могли, допомагали фронту. Дівчата йшли на фронт сестрами милосердя, зв’язківцями, водіями. У Галі з’явився план отримати спеціальність водія, щоб поруч, пліч-о-пліч зі своїм товаришем, захищати Вітчизну, бути корисною там, на фронті. Вона у свої 19 років закінчує курси, повертається до рідного міста, сподіваючись отримати направлення на фронт. Від закоханого Сергія Галя щодня отримувала листи-трикутнички і відповідала йому. Але одного дня листів від дівчини боєць не отримав. Защеміло його серце. Дарма юнак щодня з нетерпінням чекав польову пошту… Його дівчина, не витримавши голоду та холоду, померла, не втіливши свою мрію в реальність. Мати ховала доньку в чужому платті, тому що свого не було. Батьки Сергія, отримавши похоронку на старшого сина, боялися втратити молодшого та благали Галину матір не казати правду Сергієві. Але вона довго не могла відповідати мовчанням на щоденні листи хлопця і, вклавши в конверт фото доньки, відправила листа адресатові, у якому розповіла правду. Відповідь була така: «Кладу фото на серце та йду в бій помститися фашистам!» Гітлерівці посіяли смерть на нашій землі й вирвали із життя серця цих двох закоханих. Вічна їм пам’ять!
Рябчевська Олена Серафимівна
1941-1942 р.р. На фронт пішли майже всі, окрім дітей та людей похилого віку. До нашого невеличкого уральського містечка прибували евакуйовані з різних місцевостей. Їх розселяли по сусідству з нами. До однієї з квартир нашого будинку заселилася молода жіночка з маленькою дитиною, якій на той час було місяців 6-8. Дівчинка постійно плакала, тому що в її матері не було грудного молока. Їсти було нічого. Дуся-червоноармійка, як її називали, часто залишала дитину на мою доньку та ішла до лісу по ягоди та гриби, щоб потім поміняти на хліб та молоко. Доньці моїй було лише 10 років. Я, як могла, допомагала фронту: висилала кисети, рукавички, носові хустинки, шкарпетки – і виховувала чотирьох дітей, рятуючи їх від голодної смерті. Тяжко працювала: вдень на роботі, ввечері – в торгівельній організації. Одного разу заробила навіть 500 грамів ковбаси. «Голодні» очі моїх дітей не могли відірватися від такого чуда і завмерли в очікуванні своєї порції. Якраз у цей момент до нас зайшла сусідка Дуся, і я, віддавши половину ковбаси їй, сказала своїм дітям: «Так треба». Російські жінки ділилися останнім куснем хліба, сподіваючись на те, що українки вчинять так само. Завдяки українці ми змогли правильніше вимовляти слова-українізми та вивчили декілька українських народних пісень.
Вауленко Аврора Миколаївна
Із років, прожитих мною, найбільш незабутніми стали важкі роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Наші батьки, брати та сестри пішли на фронт захищати Вітчизну, а ми, діти та люди похилого віку, допомагали їм у тилу на Уралі чим могли. Мені на той час було 11 років. Перший поверх нашої середньої школи перетворився на військовий шпиталь, у який надходили важкопоранені, і ми, школярі, після занять у школі допомагали санітарам – доглядали бійців. Привозили у 40-градусний мороз зі станції на санях торф для підтримки тепла у приміщеннях шпиталю. Вчили ходити одужуючих, записували під диктовку листи їхнім рідним, читали вголос новини, підтримували морально виконанням патріотичних пісень, давали концерти. Нас «убивали» голод та холод, невтішні звістки від Інформбюро, похоронки. Для шпиталю збирали пляшечки для ліків, старі простирадла для перев’язувального матеріалу. Ми вчилися визначати групу крові, стріляти із гвинтівки, кидати гармати, збирали металобрухт для переплавки. Дорослі відправляли на фронт посилки з теплими речами, відраховували до фонду оборони країни компенсації за невикористані тарифні відпустки. Деякі дорослі – свої збереження. З територій, окупованих німцями, до Сибіру і Уралу було вивезено обладнання заводів, на якому місцеві підлітки та люди похилого віку виготовляли деталі для військової техніки. В одну із квартир будинку, де мешкала моя мама з чотирма дітьми, поселили молоду жінку з українського села. Її дитина, дівчинка шести-восьми місяців, постійно плакала, тому що у матері не було грудного молока. Як і всі жінки цієї місцевості, ця жінка постійно здобувала продукти харчування: часто ходила до лісу по гриби та ягоди. Я у свої 10 років залишалася з малою на період відсутності її матері, і на все життя запам’ятала випадок, коли зголодніла мала із неабиякою силою схопила мене за сосок-кнопочку на моїх грудях.
Вауленко Володимир Федорович
Хочу, щоб наші нащадки мали уявлення про те, що таке війна і що не можна допустити повторення подібного! Ми з матір’ю проживали поблизу фронту на лівому березі Дніпра. Смерть чекала на нас на кожному кроці: повітряні бої над нами, обстріл із бойової техніки, голод, знущання німецьких солдат, життя під відкритим небом. Німці спалили наші хати, мати знайшла для себе притулок під заваленим дахом, а я – в наметі над льохом. Я разом зі своїми друзями допомагав радянським розвідникам визначати місцезнаходження німців, копали траншеї, намагались зберегти урожай для виживання та допомоги партизанам. Молодь німці гнали на роботу до Германії, і, щоб урятуватись від угону, деякі дівчата частково спотворювали своє тіло, обпікаючи кислотою. Хворих німці боялися і не чіпали. Особисто я двічі тікав від вивозу до Германії прямо із ешелону, після чого ховався в якомусь селі у чужих людей, які ховали мене, не даючи померти від голоду. 22 вересня 1943 року. Завдяки наступу радянських військ німці залишили наш район, залишивши після себе кривавий слід і розруху. Про звірства німецької армії у Новомосковську згадується в Нюрнберзькому процесі 1946 р. Після звільнення від німецьких загарбників місцеве населення брало активну участь у відновленні доріг, мостів. Вічна пам’ять радянському солдату-розвіднику, який урятував мене від залишку німецького снаряду, заслонивши собою… Мені, хлопчині 16-17 років, хотілося на фронт, але мій рік народження – 1928 – був непризовним, і правдами-неправдами мені вдалося умовити воєнкома видати мені приписне свідоцтво із вказівкою «1927 рік». Таким чином, були відкриті шляхи для здійснення моїх планів – пройшов прискорену підготовку у військовій справі, служив у запасному 160 стрілковому полку. У 1945 році направлений на навчання до запасної учбової танкової бригади. На посаді механіка-водія в Нижньому Тагилі отримував бойові машини Т-34. На службі перебував сім років, після чого у 1951-1953 р.р. закінчив прискорений випуск командного складу Можайської академії в Ленінграді. Проходив службу в ВПС (Військово-повітряні сили). У 1953 році при отриманні офіцерського звання був направлений до Закавказького військового округу. Звільнений до запасу із загальним стажем військової служби 28 років.